Luigi Ferri rolls up his left sleeve to reveal the camp number tattooed on his forearm: B 7525. He was only twelve years old when his carefree childhood was shattered. Though raised as a Catholic, he was deported to Auschwitz by the Germans in the summer of 1944 alongside his Jewish grandmother. She died in the gas chambers. He, against all odds, survived the camp horrors.
Ferri was one of about seven thousand emaciated Auschwitz prisoners who survived to see the liberation on 27 January 1945. In less than five years, this largest German concentration and extermination camp claimed the lives of more than 1.1 million people. Among them were 230,000 children – not only Jewish but also Polish, Romani, and of other nationalities. The tragic fate of these children is poignantly reflected in the items they left behind: shoes, clothes and toys. These objects can still be seen today in Block 5 of the Auschwitz-Birkenau State Museum in Oświęcim.
Time of Apocalypse
Hitler’s radical anti-Semitic views and his ambition to secure ‘living space’ for Germany in the East were clearly expressed in his work, Mein Kampf, already in the 1920s. At the time, however, his National Socialist German Workers’ Party (NSDAP) was a marginal force, and his ideas were dismissed as unrealistic, if dangerous.
When Hitler assumed the role of Reich Chancellor on 30 January 1933, many clung to the illusion that his time in power would be brief. The National Socialists held just over a third of the seats in parliament, seemingly dependent on coalition partners and President Paul von Hindenburg. ‘In two months, we’ll have pushed Hitler so far into a corner that he’ll squeal,’ predicted Vice-Chancellor Franz von Papen.
Yet the Nazis swiftly dismantled all opposition and established a one-party dictatorship, aided by the brutal terror unleashed in their first weeks of power. Concentration camps, initially targeting Hitler’s political opponents and other groups deemed undesirable by the new regime, became one of the symbols of this terror. The Jewish community was subjected to escalating persecution, from economic boycotts to the disgraceful Nuremberg Laws and the violent pogroms of Kristallnacht.
These events proved to be merely a prelude to an even greater calamity, initiated by Hitler’s diabolical pact with Stalin in August 1939 and their joint invasion of Poland in September of the same year. In the occupied territories, German forces slaughtered members of Poland’s leadership class, patients in psychiatric hospitals and thousands of others at random. Jews faced an especially tragic fate – they were first confined to ghettos and then systematically murdered in death camps.
By the spring of 1940, the Germans had established the Auschwitz concentration camp. Initially, it held mostly Polish political prisoners, including clergy like the Franciscan friar Maximilian Kolbe, politicians such as the former deputy Stanislaw Dubois, and even children like 14-year-old Czesława Kwoka from the Zamość region, who was killed by a phenol injection.
Over time, Auschwitz became the central site of the Holocaust, integral to the German plan to annihilate the Jewish population. ‘Our Polish Jews were usually finished off in Treblinka or Majdanek. Jews from all over Europe were brought to Auschwitz,’ wrote Witold Pilecki, an Auschwitz prisoner and author of a harrowing report from the camp. He described transports of Jews arriving by the thousands daily, most sent directly to Birkenau, where the gas chambers and crematoria were located.
The genocide involved not only Auschwitz but also other extermination camps, such as Treblinka, Majdanek, Kulmhof, Belzec and Sobibor, as well as numerous other sites of mass murder such as Babi Yar on the outskirts of Kyiv. In just a few years, the German state and its operatives murdered around six million Jews. Israel didn’t reach a comparable population until the late 1990s.
Spokespersons for Millions
When Adolf Eichmann, one of the primary ‘architects of the Holocaust,’ stood trial in Jerusalem in the spring of 1961, prosecutor Gideon Hausner said that six million accusers stood with him. ‘Their blood cries out to heaven, but their voices cannot be heard,’ Hausner said, seeing himself as their representative.
The survivors have also long been the voices of the murdered. The first books documenting the Auschwitz atrocities were published in the 1940s. In 1945, amidst the devastation left by the Germans in Warsaw, autobiographical works emerged, including Smoke Over Birkenau by Seweryna Szmaglewska and To jest Oświęcim! [This is Auschwitz] by historian Filip Friedman. Szmaglewska had endured over two years of imprisonment in Auschwitz, while Friedman lost his wife and daughter in the Holocaust.
Witnesses to history continue to speak out, sometimes after decades of trauma and silence. Luigi Ferri shared his story with Frediano Sessi, which led to the publication of Il bambino scomparso in 2022. Yet such testimonies will inevitably dwindle. Eighty years after the liberation of Auschwitz’s last prisoners, the remaining generation of survivors is passing away.
We – historians, educators, journalists and all people of goodwill – must, therefore, become their voice. We owe it to those who were murdered and to future generations.
El testamento de la Shoah
La voz más efectiva en relación con las víctimas de Auschwitz ha sido durante décadas la de aquellos que consiguieron sobrevivir. Cuando estas voces desaparecen, es nuestro deber continuar difundiendo su testimonio.
Luigi Ferri se sube la manga izquierda y muestra el número del campo que lleva tatuado en su antebrazo: B 7525. Este niño italiano solo tiene doce años, pero lo que ha vivido le ha arrancado brutalmente de su despreocupada infancia. Aunque fue criado como católico, él y su abuela judía fueron deportados a Auschwitz por los alemanes en el verano de 1944. Ella murió en la cámara de gas. Él sobrevivió milagrosamente al infierno del campo.
Ferri es uno de los aproximadamente siete mil prisioneros de Auschwitz que, terriblemente demacrados, vivieron para ver su liberación el 27 de enero de 1945. A lo largo de menos de cinco años, más de 1,1 millones de personas perdieron la vida en este campo de concentración y exterminio alemán, el de mayor tamaño. Entre las víctimas se encontraban nada menos que 230 000 niños judíos, pero también polacos, romaníes y de otras nacionalidades. Los objetos que dejaron atrás: sus pequeños zapatos y su ropa, sus juguetes, son un testimonio conmovedor de su trágico destino. Todavía hoy pueden verse en el bloque número cinco del Museo Estatal de Auschwitz-Birkenau en Oświęcim.
La hora del apocalipsis
En la década de 1920, Adolf Hitler ya había expresado en Mein Kampf su antisemitismo radical, junto con un programa para ganar “espacio vital” para Alemania en el Este. Mientras su Partido Nacionalsocialista Obrero Alemán (NSDAP) tenía poco peso, fue desestimado como una visión peligrosa pero poco realista.
Cuando Hitler asumió el cargo de canciller del Reich el 30 de enero de 1933, muchos aún se hacían ilusiones de que no permanecería mucho tiempo en el poder. Los nacionalsocialistas contaban con poco más de un tercio de los escaños del Parlamento. De este modo, quedaban aparentemente a merced de los socios de la coalición y del presidente Paul von Hindenburg. “En dos meses habremos hecho retroceder tanto a Hitler que gruñirá como un animal” -vaticinaba el vicecanciller Franz von Papen.
Sin embargo, de forma sorprendentemente rápida, los nazis acabaron con toda la oposición e instauraron una dictadura de partido único. El terror implacable desatado en las primeras semanas de su gobierno les fue de gran ayuda. Los campos de concentración, destinados a los opositores políticos de Hitler y a todos aquellos que el nuevo régimen decidiera situar fuera de la sociedad, se convirtieron en uno de sus símbolos. La comunidad judía también estaba en el punto de mira del régimen, sometida a un acoso y una represión cada vez mayores: desde boicots comerciales hasta las infames leyes de Núremberg, pasando por los pogromos de la Noche de los Cristales Rotos.
Todo esto resultó ser el preludio de una hecatombe aún mayor, iniciada mediante el diabólico pacto de Hitler con Stalin en agosto de 1939 y su invasión conjunta de Polonia en septiembre del mismo año. En los territorios conquistados, los verdugos alemanes asesinaron a representantes de la denominada en términos generales “clase dirigente polaca”, a pacientes de hospitales psiquiátricos y a miles de personas al azar. La población judía sufrió un destino trágico: primero hacinada en guetos y luego asesinada en campos de exterminio.
Ya en la primavera de 1940, los alemanes pusieron en marcha el campo de concentración de Auschwitz. Al principio, enviaban a este campo principalmente a los presos políticos polacos. Entre las personas que murieron aquí había clérigos —como el franciscano Maksymilian Kolbe—, políticos —como el exdiputado Stanisław Dubois— e incluso niños —entre ellos Czesława Kwoka, de 14 años, de la región de Zamojszczyzna, muerto por una inyección de fenol—.
Con el paso del tiempo, Auschwitz también se convirtió en un campo central de exterminio, incorporado al plan alemán para asesinar a la población judía. “Los nuestros —los judíos polacos— fueron en su mayoría exterminados en Treblinka y Majdanek. Aquí, a Oświęcim se descargaban judíos de casi toda Europa”, escribió el capitán Witold Pilecki, también prisionero de Auschwitz y autor de un estremecedor informe sobre este campo. En él leemos acerca de un “flujo diario de miles” de transportes de judíos, dirigidos “directamente a Birkenau”, donde se encontraban las cámaras de gas y los crematorios.
Además de Auschwitz, Treblinka y Majdanek, también estaban en marcha los campos de exterminio de Kulmhof, Belzec y Sobibor y otros numerosos lugares donde se cometían asesinatos en masa, como Babi Jar, en las afueras de Kiev. En pocos años, el Estado alemán y sus funcionarios consiguieron asesinar a unos seis millones de judíos. El Estado de Israel no alcanzó una población comparable hasta finales de la década de 1990.
Los portavoces de millones de personas
Cuando el juicio de Adolf Eichmann, uno de los principales “arquitectos del Holocausto”, se inició en la primavera de 1961 en Jerusalén, el fiscal Gideon Hausner dijo ante el tribunal que junto a él había “seis millones de acusadores. […] Su sangre clama al cielo, pero su voz no se oye”. Por ello, Hausner se consideraba su portavoz.
Los supervivientes también han sido durante muchos años la voz de los asesinados. Los primeros libros sobre el infierno de Auschwitz fueron impresos en la década de 1940. En Varsovia, terriblemente destrozada por los alemanes, fueron publicadas ya en 1945 los libros autobiográficos Dymy nad Birkenau , de la polaca Seweryna Szmaglewska, y To jest Oświęcim!, del historiador judío Filip Friedman. Szmaglewska llevaba a sus espaldas más de dos años de reclusión en Auschwitz, Friedman perdió a su mujer y a su hija en el Holocausto.
Los testigos de la historia siguen hablándonos hoy, a veces tras largos años de trauma y silencio. Luigi Ferri se sinceró con Frediano Sessi: el resultado es el libro Il bambino scomparso, de 2022. Sin embargo, cada vez quedarán menos testimonios de este tipo. Ochenta años después de la liberación de los últimos prisioneros de Auschwitz, la última generación de supervivientes se extingue inexorablemente.
Por tanto, los portavoces de las víctimas debemos ser nosotros: historiadores, educadores, periodistas y todas las personas de buena voluntad. Se lo debemos a las personas asesinadas, pero también a las generaciones futuras.
Le testament de la Shoah
La voix efficace des victimes d’Auschwitz restent, depuis des décennies, les survivants. Au moment où ils s’en vont, notre devoir est de porter leur témoignage.
Luigi Ferri retrousse sa manche gauche et exhibe le matricule tatoué sur son avant-bras : B 7525. Ce garçon italien n’a que douze ans, mais ce qu’il a vécu l’a brutalement arraché à son enfance insouciante. À l’été 1944, bien qu’élevé dans la religion catholique, il fut déporté par les Allemands à Auschwitz, accompagné de sa grand-mère juive. Elle mourut dans la chambre à gaz. Lui a survécu comme par miracle à l’enfer du camp.
Ferri était l’un des sept mille prisonniers d’Auschwitz qui furent libérés, épuisés à l’extrême, le 27 janvier 1945. En moins de cinq ans, dans ce plus grand camp de concentration et d’extermination allemand, plus de 1,1 million de personnes ont perdu la vie. Parmi les victimes se trouvaient pas moins de 230 000 enfants – juifs, mais aussi polonais, roms et d’autres nationalités. Un témoignage émouvant de leur destin tragique sont les objets qu’ils ont laissés derrière eux : chaussures, vêtements, jouets – visibles toujours dans le bloc 5 du musée national d’Auschwitz-Birkenau à Oświęcim.
Le temps de l’apocalypse
Son antisémitisme radical, combiné à un programme visant à conquérir un « espace vital » pour l’Allemagne à l’Est, Adolf Hitler l’avait déjà exposé, dans les années 1920, dans Mein Kampf et tant que son Parti national-socialiste des travailleurs allemands (NSDAP) avait peu d’importance, on jugeait cette idée comme une vision dangereuse mais irréaliste.
Lorsque le 30 janvier 1933 Hitler entrait dans les fonctions de chancelier du Reich, beaucoup de gens s’illusionnaient encore qu’il ne se maintiendrait pas longtemps au pouvoir. Comme les nationaux-socialistes ne détenaient qu’un peu plus d’un tiers des sièges au Parlement, tout laissait penser qu’ils seraient à la merci des partenaires de la coalition et du président Paul von Hindenburg. « Dans deux mois, nous aurons Hitler acculé au point qu’il piaillera », alla jusqu’à prédire le vice-chancelier, Franz von Papen.
Cependant, les nazis se débarrassèrent étonnamment vite de toute opposition, pour établir une dictature à parti unique. Ils furent aidés en cela par une impitoyable terreur déchaînée au cours des premières semaines dont l’un de ses symboles devinrent les camps de concentration, destinés aux opposants politiques d’Hitler et à tous ceux que le nouveau gouvernement décidait de mettre hors de la société. Dans la ligne de mire du régime se retrouva aussi la communauté juive, soumise à un harcèlement et à une répression croissants – des boycotts commerciaux aux pogroms de la Nuit de Cristal, en passant par les honteuses lois de Nuremberg.
Tout cela ne fut que le prélude à une hécatombe encore plus grande, initiée par le pacte diabolique entre Hitler et Staline en août 1939 et leur agression conjointe contre la Pologne en septembre de la même année. Dans les territoires conquis, les bandits allemands assassinèrent des représentants de la « couche dirigeante polonaise », pris au sens large, mais aussi des malades dans les hôpitaux psychiatriques et des milliers de personnes choisies au hasard. Un destin tragique s’abattit sur la population juive : d’abord entassée dans des ghettos, puis assassinée dans des camps d’extermination.
Déjà au printemps 1940, les Allemands ouvrirent le camp de concentration d’Auschwitz. Au début, y furent envoyés principalement des prisonniers politiques polonais. Parmi les victimes figuraient des ecclésiastiques, comme le frère franciscain Maksymilian Kolbe, des hommes politiques, comme l’ancien député Stanisław Dubois, et même des enfants, comme Czesława Kwoka, 14 ans, originaire de la région de Zamość, assassinée par une injection de phénol.
Dans les plans allemands, Auschwitz devint au fil du temps le camp central pour l’extermination de la population juive. « Nos Juifs polonais ont été pour la plupart achevés à Treblinka et Majdanek. Ici, à Oświęcim, des Juifs ont été amenés de presque toute l’Europe », notait le capitaine Witold Pilecki, également prisonnier d’Auschwitz et auteur d’un rapport choquant sur le camp. On y lit que des convois de Juifs arrivaient « par milliers chaque jour », dirigés « directement vers Birkenau », où se trouvaient les chambres à gaz et les crématoires.
Outre Auschwitz, Treblinka et Majdanek, il y avait aussi les camps d’extermination de Kulmhof, Belzec et Sobibor, ainsi que de nombreux autres lieux de massacres de masse, comme Babi Yar, dans la banlieue de Kiev. En quelques années seulement, l’État allemand et ses fonctionnaires réussirent à assassiner environ six millions de Juifs. L’État d’Israël n’a atteint un nombre comparable d’habitants qu’à la fin des années 1990.
Les porte-parole de millions
Lorsque, au printemps 1961, s’ouvrait à Jérusalem le procès d’Adolf Eichmann, l’un des principaux « architectes de la Shoah », le procureur Gideon Hausner déclara devant les juges qu’à ses côtés se tenaient « six millions d’accusateurs. […] Leur sang crie, mais leur voix ne peut se faire entendre ». Hausner se considérait donc comme leur porte-parole.
Depuis des années, la voix des victimes sont aussi les survivants. Les premiers livres sur l’enfer d’Auschwitz ont été publiés dans les années 1940. À Varsovie, impitoyablement anéantie par les Allemands, paraissent en 1945 deux romans autobiographiques : l’un de Seweryna Szmaglewska, une Polonaise, Dymy nad Birkenau (Fumée sur Birkenau), et l’autre de Filip, Friedman, historien juif, To jest Oświęcim ! (Ceci est Oświęcim !). Szmaglewska avait passé plus de deux ans au camp d’Auschwitz, tandis que Friedman avait perdu sa femme et sa fille dans la Shoah.
Les témoins de l’histoire continuent à nous parler, parfois après de longues années de traumatisme et de silence. Luigi Ferri s’est confié à Frediano Sessi – le résultat en est le livre Il bambino scomparso. Una storia di Auschwitz (L’enfant disparu. Une histoire d’Auschwitz), publié en 2022. Cependant, il y aura de moins en moins de témoignages de ce genre. Quatre-vingts ans après la libération d’Auschwitz, s’éteint inexorablement la dernière génération de survivants.
Aujourd’hui, à nous, historiens, éducateurs, journalistes et tous les hommes de bonne volonté, d’être les porte-parole des victimes. Nous le leur devons. Nous le devons aussi aux générations futures.
Заповіт Шоа
Десятиліттями голосом жертв Аушвіца були ті, кому вдалося вижити. Коли вони помирають, наш обов’язок — нести їх свідчення далі.
Луїджі Феррі закочує лівий рукав і демонструє табірний номер, витатуйований на його передпліччі: B 7525. Цьому італійському хлопчику лише дванадцять років, але те, що він пережив, жорстоко вирвало його з безтурботного дитинства. Хоча він був вихований католиком, влітку 1944 року разом із його бабусею-єврейкою німці депортували його до Аушвіца. Вона померла в газовій камері. Він майже дивом вижив у табірному пеклі.
Феррі був одним із приблизно семи тисяч в’язнів Аушвіц, яких, вкрай виснажених, звільнили 27 січня 1945 року. Менш ніж за п’ять років у цьому найбільшому німецькому концтаборі та таборі смерті загинули понад 1,1 мільйона людей. Серед жертв було близько 230 000 дітей – єврейських, а також польських, ромських та інших національностей. Зворушливим свідченням їх трагічної долі є залишені речі: взуття, одяг, іграшки. Їх можна побачити й сьогодні у блоці 5 Державного музею Аушвіц-Біркенау в Освенцімі.
Час апокаліпсису
Cвій радикальний антисемітизм, поєднаний із програмою отримання «життєвого простору» для Німеччини на Сході, Адольф Гітлер окреслив ще у «Майн Кампф» у 1920-х роках. Допоки його Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (NSDAP) мала невелике значення, його відкинули як небезпечну, але нереалістичну ідею.
Коли 30 січня 1933 року Гітлер обійняв посаду рейхсканцлера, багато людей все ще вірили, що він не протримається при владі довго. Націонал-соціалісти мали трохи більше третини місць у парламенті. Очевидно, тому вони були залежні від ласки партнерів по коаліції та президента Пауля фон Гінденбурга. «Через два місяці ми настільки заженемо Гітлера в кут, що він буде пищати», — передбачив віце-канцлер Франц фон Папен.
Проте нацисти напрочуд швидко розправилися з будь-якою опозицією та встановили однопартійну диктатуру. У цьому їм допоміг нещадний терор, розгорнутий у перші тижні їх панування. Одним із його символів стали концентраційні табори, призначені для політичних противників Гітлера та всіх тих, кого нова влада вирішила вивести за межі суспільства. Єврейська громада також опинилася під прицілом режиму, зазнаючи все більших переслідувань і репресій – від бойкоту торгівлі, через ганебні Нюрнберзькі закони, до погромів під час Кришталевої ночі.
Все це виявилося прелюдією до ще більшої гекатомби, започаткованої диявольським пактом між Гітлером і Сталіним у серпні 1939 року та їхнім спільним нападом на Польщу у вересні того ж року. На завойованих територіях німецькі головорізи знищували представників широко зрозумілої «польської керівної верстви», пацієнтів психіатричних лікарень і тисячі випадкових людей. Трагічна доля спіткала єврейське населення – спочатку скупчене в гетто, а потім розстріляне в таборах смерті.
Вже навесні 1940 року німці відкрили концтабір Аушвіц. Спочатку туди відправляли переважно польських політв’язнів. Серед убитих тут були священнослужителі, як-от монах-францисканець Максиміліан Кольбе, політики, як-от колишній депутат Станіслав Дюбуа, і навіть діти, зокрема 14-річна Чеслава Квока із Замостя, яку вбили ін’єкцією фенолу.
Згодом Аушвіц також став центральним табором смерті, включеним до німецького плану знищення єврейського населення. «Наших польських євреїв здебільшого добивали в
Треблінці та Майданеку. Сюди, до Освенцима, євреїв звозили чи не з усієї Європи», – писав капітан Вітольд Пілецький, також в’язень Аушвіцта автор шокуючого звіту з табору. Ми читаємо про транспорти євреїв, які прибували «тисячами щодня», спрямовані «прямо до Біркенау», де були розташовані газові камери та крематорії.
Крім Аушвіца, Треблінки та Майданека, функціонували також табори смерті Кульмхоф, Белжец і Собібор, а також численні інші місця масових вбивств, такі як Бабин Яр на околицях Києва. Лише за кілька років німецькій державі та її чиновникам вдалося вбити приблизно шість мільйонів євреїв. Держава Ізраїль досягла порівнянної кількості населення лише наприкінці 1990-х років.
Речники мільйонів
Коли навесні 1961 року в Єрусалимі розпочався судовий процес над Адольфом Ейхманом, одним із головних «архітекторів Голокосту», прокурор Гідеон Хаузнер заявив суду, що разом із ним стоять «шість мільйонів обвинувачів». […] Їхня кров волає до неба, але їхнього голосу не чути». Тому Хауснер бачив себе їхнім речником.
Голосом давно вбитих є також ті, що вижили. Перші книги про пекло Освенцима вийшли в 1940-х роках. У жахливо зруйнованій німцями Варшаві в 1945 році вийшли автобіографічні повісті «Дими над Біркенау» польки Северини Шмаглевської та «Це Аушвіц!» єврейського історика Філіпа Фрідмана. Шмаглевська провела в Аушвіці понад два роки, а Фрідман втратив дружину та дочку під час Голокосту.
Свідки історії говорять з нами донині, інколи після довгих років травм і мовчання. Луїджі Феррі відкрився перед Фредіано Сессі – результатом стала книга Il bambino scomparso 2022 року. Проте таких свідчень буде все менше. Через вісімдесят років після звільнення останніх в’язнів з Аушвіца невблаганно відходить останнє покоління тих, хто вижив.
Тому захисниками жертв повинні бути всі ми: історики, освітяни, журналісти і всі люди доброї волі. Ми завдячуємо цим убитим, а також майбутнім поколінням.
Завещание Шоа
Десятилетиями голосом жертв Аушвица были те, кому удалось выжить. Когда они умирают, наша обязанность нести их показания дальше.
Луиджи Ферри закатывает левый рукав и демонстрирует лагерный номер, витатуированный на его предплечье: B 7525. Этому итальянскому мальчику всего двенадцать лет, но то, что он пережил, жестоко вырвало его из беззаботного детства. Хотя он был воспитан католиком, летом 1944 года вместе с его бабушкой-еврейкой немцы депортировали его в Аушвиц. Она скончалась в газовой камере. Он почти чудом выжил в лагерном аду.
Ферри был одним из примерно семи тысяч заключенных Аушвиц, которых, крайне истощенных, освободили 27 января 1945 года. Менее чем за пять лет в этом крупнейшем немецком концлагере и лагере смерти погибли более 1,1 миллиона человек. Среди жертв было около 230 000 детей – еврейских, а также польских, ромских и других национальностей. Трогательным свидетельством их трагической судьбы есть оставленные вещи: обувь, одежда, игрушки. Их можно увидеть и сегодня в блоке 5 Государственного музея Аушвиц-Биркенау в Освенциме.
Время апокалипсиса
Свой радикальный антисемитизм, соединенный с программой получения «жизненного пространства» для Германии на Востоке, Адольф Гитлер очертил еще в Майн Кампф в 1920-х годах. Пока его национал-социалистическая немецкая рабочая партия (NSDAP) имела небольшое значение, его отвергли как опасную, но нереалистичную идею.
Когда 30 января 1933 года Гитлер вступил в должность рейхсканцлера, многие все еще верили, что он не продержится у власти долго. У национал-социалистов было чуть более трети мест в парламенте. Очевидно поэтому они были зависимы от ласки партнеров по коалиции и президента Пауля фон Гинденбурга. „Через два месяца мы настолько загоним Гитлера в угол, что он будет пищать”, – предсказал вице-канцлер Франц фон Папен.
Однако нацисты удивительно быстро расправились с оппозицией и установили однопартийную диктатуру. В этом им помог беспощадный террор, развернутый в первые недели их владычества. Одним из его символов стали концентрационные лагеря, предназначенные для политических противников Гитлера и всех тех, кого новая власть решила вывести за пределы общества. Еврейская община также оказалась под прицелом режима, подвергаясь все большим преследованиям и репрессиям – от бойкота торговли, через позорные Нюрнбергские законы, до погромов во время Хрустальной ночи.
Все это оказалось прелюдией к еще большей гекатомбе, начатой дьявольским пактом между Гитлером и Сталиным в августе 1939 г. и их совместным нападением на Польшу в сентябре того же года. На завоеванных территориях немецкие головорезы уничтожали представителей широко понятного «польского руководящего слоя», пациентов психиатрических больниц и тысячи случайных людей. Трагическая судьба постигла еврейское население – сначала брошенных в гетто, а затем расстрелянное в лагерях смерти.
Уже весной 1940 года немцы открыли концлагерь Аушвиц. Сначала туда отправляли преимущественно польских политзаключенных. Среди убитых здесь были священнослужители, такие как монах-францисканец Максимилиан Кольбе, политики, такие как бывший депутат Станислав Дюбуа, а также дети, в том числе 14-летняя Чеслава Квока из Замостья, убитая инъекцией фенола.
Впоследствии Аушвиц стал центральным лагерем смерти, включенным в немецкий план уничтожения еврейского населения. «Наших польских евреев в основном убивали в Треблинке и Майданеке. Сюда, в Освенцим, евреев свозили чуть ли не со всей Европы», – писал капитан Витольд Пилецкий, а также узник Аушвица автор шокирующего отчета из лагеря. Мы читаем о транспортах евреев, прибывающих «тысячами каждый день», направленных «прямо в Биркенау», где были расположены газовые камеры и крематории.
Кроме Аушвица, Треблинки и Майданека, функционировали также лагеря смерти Кульмхоф, Белжец и Собибор, а также многочисленные места массовых убийств, такие как Бабий Яр в окрестностях Киева. Только на протяжении нескольких лет немецкому государству и его чиновникам удалось убить около шести миллионов евреев. Государство Израиль достигло сравнимой численности населения только в конце 1990-х годов.
Представители миллионов
Когда весной 1961 года в Иерусалиме начался судебный процесс над Адольфом Эйхманом, одним из главных «архитекторов Холокоста» прокурор Гидеон Хаузнер заявил суду, что вместе с ним стоят «шесть миллионов обвинителей». […] Их кровь взывает к небу, но их голоса не слышно». Поэтому Хауснер видел себя их представителем.
Голосом давно убитых являются также выжившие. Первые книги об аде Освенцима вышли в 1940-х годах. В ужасно разрушенной немцами Варшаве в 1945 году вышли автобиографические повести «Дыма над Биркенау» польки Северины Шмаглевской и «Это Аушвиц!» еврейского историка Филиппа Фридмана. Шмаглевская провела в Аушвике более двух лет, а Фридман потерял жену и дочь во время Холокоста.
Свидетели истории говорят с нами по сей день, иногда после долгих лет травм и молчания. Луиджи Ферри открылся перед Фредиано Сесси – результатом стала книга Il bambino scomparso в 2022 году. Однако таких свидетельств будет все меньше. Через восемьдесят лет после освобождения последних узников из Аушвица неумолимо уходит последнее поколение выживших.
Поэтому защитниками жертв должны быть все мы: историки, педагоги, журналисты и все люди доброй воли. Мы обязаны этим убитым, а также будущим поколениям.